Другий шлюб у моєї мами був з чоловіком, якого вона випадково зустріла в районному суді, коли розлучалась з моїм батьком. Той чоловік теж розлучався. А запам’ятала тому, що його 5-річний син не хотів залишатися без тата в коридорі, і на засідання суду він пішов разом з дитиною. Але вийшла вона за нього заміж лише через 5 років.

Мамина сестра вирішила познайомити її з братом своєї подруги. Теж розлучений. Живе зі своєю мамою і сином. Донька залишилась з дружиною. Коли вони побачились, то впізнали одне одного і згадали діалог в тому суді. Тоді моя мама сказала щось типу: дитина ж має бути з мамою, що ти його тримаєш? А він відповів: я не тримаю, він сам не хоче.Там була своя сімейна драма. Але в один практично рік у мене з’явився старший на 1 рік брат, а трохи згодом – менша на 10 років сестра. І  ще у мене з’явився тато. Я так почала називати вітчима з самого початку. І так називала 43 роки.

А позавчора його похоронили. І я і досі знаходжусь в якомусь сюрі. Бо прощалась з ним через відеозв’язок. За 8 тисяч кілометрів. І, певне, мені трохи легше, аніж мамі і сестрі, бо моя фізична відсутність відсунула від мене фізичне небуття того, без кого раптом стало порожньо.

Коли ти чуєш що хтось помер у 79-річному віці, сприймаєш цей факт, як смерть людини, яка вже пожила, багато побачила, ну і пора, чого там, не 20-річний же юнак пішов?!

Але коли мова йде про того, хто ще вчора дихав, говорив, сміявся і жартував, хто був сильним і витривалим, хто був твоєю рідною людиною, то 79 років – це ні про що.Ковід.

Серце зупинилось і ніякі реанімаційні дії не допомогли.

Хоча він мав все необхідне обладнання і всі умови...А ми жартували, що наш тато Василь не має жодної пломби в зубах, правильно харчується, ніколи не палив і ніколи не пив ніяких шмурдяків, тому він мав жити довго і добре...

Знаєте, я ніколи не відчувала, що він мені не рідний. Жодної секунди. І моя донька, коли вже стала дорослою, випадково дізналась, що дідусь – мій вітчим. Вона не сумнівалась, що ми рідні.

Вітчим носив нам тяжкезні сумки з харчами на «одеський» автобус, о 4-й ранку на той же автобус, по снігу, тягнув велосипед з моєю закутаною дитиною. Це були жорсткі 90-ті. І коли у нас з’явилась перша квартира, то саме мій вітчим, столяр за фахом, привіз дошки і на балконі обладнав міні-майстерню, де стругав ті дошки рубанком вручну, щоб за 2 тижні нам поміняти всі вікна і двері в квартирі.

Він міг все – лагодити, ремонтувати, створювати, ростити…

Ми жартували з донькою, що у неї було складне дитинство з дерев’яними іграшками – бо дідусь їй завжди якісь будиночки і кораблики майстрував, а вона ними гралась…

Покоління наших батьків – страждене і вимучене. Вони якісь такі – нежалувані. Ті, хто не вмів любити себе, хто був скупий на емоції.

Для кого турбота – це нагодувати і щось зробити толкове, замість патякати і зітхати.Мій вітчим мене любив. Я знаю це точно. І я житиму далі з відчуттям цієї безумовної любові. М’яких хмаринок тобі, тату-вітчиме.