«Били ногами в легені. Відчував, ніби душа над тілом». Що встиг розповісти слідчим Тарас Більчук з Небесної Сотні.

Тарас Більчук — рівнянин, художник, лицар ордена Героїв Небесної Сотні. 18 лютого 2014 року під час нападу беркутівців отримав численні травми, які очевидно прискорили його смерть. Він помер 14 серпня 2017 року, але до того встиг допомогти слідству у справах по злочинах правоохоронців під час Революції гідності.

16 березня 2021 року в Шевченківському суді досліджували відео слідчого експерименту з Тарасом Більчуком. Це було засідання у справі генерала Нацгвардії Володимира Гриняка. 18 лютого 2014 року він був серед тих, хто, за версією слідства, координував сили правоохоронців. Гриняк обіймав посаду голови Департаменту громадської безпеки МВС, який був кураторським для «Беркуту» та інших підрозділів міліції.

Згідно з обвинувальним актом, Гриняк передавав накази від міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка та його заступника Віктора Ратушняка підрозділам і їхнім командирам, а також керівникам нижчого рівня, зокрема начальнику громадської безпеки Києва Петру Федчуку.

Слідство також вважає генерала Гриняка причетним до виплат позаслужбових грошових заохочень силовикам, які брали участь у протистояннях із мітингувальниками — ідеться про 30 мільйонів гривень. Загалом у справі Володимира Гриняка — 398 потерпілих.

«Граната вибухнула поруч, порвала мені фаланги пальців»

«Хочу сказати, що цю людину нагородили прижиттєво та посмертно відзнакою президента України. Це людина, яка з Америки повернулась в Україну — і на Майдані в боротьбі за Україну отримала травми, які через 4 роки призвели до її смерті», — сказав у своїй промові потерпілий Олександр Тимошенко про Тараса Більчука.

Слідчий експеримент з Більчуком проводився 9 грудня 2015 року. Далі — реконструкція подій з його слів:

«Наш мирний похід розпочався близько о пів на дев'яту ранку. Сюди (перехрестя Шовковичної, 6/15, та Інститутської, 22/7 та 17/5 — ред.) ми дійшли вже близько десятої. З плакатами в руках підіймались Інститутською, йшли в самому хвості колони.

Колона не змогла звернути до ВРУ, де планувався протест. Правоохоронці перегородили поворот на Шовковичну КамАЗами, за метрів 15 від них стояли “беркути”.

Сутички почалися з того, що беркутівці почали кидати газові гранати в людей. Нам доводилось ховатись за КамАЗами, щоб під них не потрапити. Одна граната вибухнула поруч, порвала мені осколками фаланги пальців. Мене трохи оглушило, все було в диму.

Граната розірвалась знизу, багато осколків влучило по ногах. Один так і не змогли витягнути зі стегна. Я його ще не зразу помітив. Вже пізніше побачив, що бедро пульсує і кровить. Фаланги пальців пошкодились з внутрішньої сторони долоні. Я був у рукавичках, в яких закриті долоні, але відкриті фаланги.

Потім близько 11 години велика граната з жовтим порошком залетіла мені у внутрішню частину рукава. Я вже зараз розумію, що це десь зверху скидали. На моїй куртці був спалений рукав від вибуху гранати.

Я тоді ще мав балаклаву, тільки частина лиця була відкрита. Шахтарські окуляри вберегли мої очі від того диму. Воно специфічно пахло. Запах сірки, як якихось хімікатів. Від цього запаху я почав блювати. Довелось зняти маску, відійти в сторону. Я пішов до медиків».

«На моїх очах били чоловіка сімдесяти років, поки він не впав»

Далі потерпілий разом з працівниками прокуратури йде нижче Інститутською:

«Я зустрівся зі своїми студентами, зідзвонився з друзями, і почали спускатись до Майдану. В наш бік кинули спецзагін міліції в темно-синьому камуфляжі. Вони на моїх очах били чоловіка сімдесяти років, поки він не впав. Ми шукали каміння і кидали в міліцію, щоб захистити себе та інших людей. По нас стріляли. Мені по плечу попало декілька гумових куль. Я не знаю, чи від них залишились сліди. Бо після побоїв, що були пізніше, я весь уже був синій».

Літнім чоловіком, якого били правоохоронці на очах Тараса Більчука, міг бути Анатолій Наконечний (1931 року народження) або Іван Нечипоренко (1941 року народження). Саме їх силовики забили до смерті під час наступу на Інститутській. Наразі жоден з правоохоронців не обвинувачується у смерті цих чоловіків.

«Били ногами в ділянку легень. Було відчуття, що душа над тілом»

Тарас Більчук пропонує спуститись нижче, до місця, де силовики напали на нього (Інститутська, біля будинку 16, ліворуч, якщо дивитись на Майдан).

«Ось у цьому будинку мені надавали медичну допомогу. Це зайняло десь хвилин 15-20, до пів години. На розі стояли правоохоронці й почали стріляти. За мною стояло ще десь шестеро людей. По нас стріляли. Я вже мав щит, прикривався ним, ховався і відступав далі.

По щиту без перестанку сипались дробинки. Вони були різного кольору і розміру: сірі, білі, більші, менші. У мене потім було десь 16 ран від них. Але в момент обстрілу я не відчував болю. В мене були важчі рани. То відчував просто, що пече. Ніби розплавленим металом приклали.

“Беркути” наступали, тому я відходив у напрямку Майдану Незалежності. Якась жінка поряд крикнула: “Снайпери!”. Я розвернувся зі щитом. Тут у скверику були “беркути”. І, коли я розвернувся, вони наскочили з тилу.

Я відчув біль у колінних суглобах, у ліктях. В якісь долі секунди набігли “беркути” і почали бити мене по всіх больових точках. Спереду їх було троє, тих, що били ззаду, теж двоє чи троє. Мене вдарили по кисті, щоб вибити щит. Це були професійні удари по больових точках, понад десять по всьому тілу.

Потім мені розтягнули руки, щоб я не міг вивернутись. Били по шиї, я був у касці та в шахтарських помаранчевих окулярах. Після того, як почали бити, каска впала.

Потім беркутівець ударив мене по голові. Два удари я пам’ятаю, а потім втратив свідомість. Здається, впав долілиць.

Вже лежачого вони били мене ногами в ділянку легень з різних боків. Було відчуття, що в мене душа над тілом.

Я дві з половиною години був без пам’яті. Почав приходити до тями десь тоді, коли Катерина Десятник вела мене до швидкої допомоги. Швидка завезла мене в травматологію, в 17-ту лікарню».

«Встала і побачила навколо багато поранених на землі».

Сама Катерина Десятник свідчила раніше в суді, як того дня перед атакою надавала допомогу пораненим майданівцям. Пізніше, під час зачистки силовиками Інститутської, правоохоронці накинулись на неї та били дубинками по спині та голові.

«Коли все закінчилось, я встала і побачила навколо багато поранених на землі. Поруч був чоловік у тяжкому стані. Я підійшла і допомогла йому дійти до швидкої. Ним виявився Тарас Більчук», — розповідала під час допиту в суді Катерина Десятник.

Внаслідок побиття беркутівцями, окрім численних забоїв по всьому тілу, Тарас Більчук отримав перелом черепної кістки.

У лютому 2016 року він отримав орден «За мужність» III ступеню. 14 серпня 2017 року Більчук помер. 16 лютого 2018-го його посмертно нагородили орденом Героїв Небесної Сотні.

Джерело hromadske.ua